Відтоді, як перший рядок "Формози" несподівано зійшов до мене десь наприкінці 1995-го року, мені жодного разу не вдавалося знайти якогось логічного продовження цим кільком загадковим словам. Аж раптом, кілька тижнів тому, щось змінилося: моя уява ніби набула багатомірности, й за якихось півгодини вірш був готовий. Що це? Мабуть, простий, стислий виклад свідомого й не зовсім. - Д.К.
Формозою я був зчарований миттю
Як тільки зійшов на незайманий берег,
Покинувши човен гойдатись на хвилях,
Не в змозі очей відірвати від виду.
Формоза була як той рай піднебесний:
Наснаги, спокуси та пристрасти суміш,
Захована у хащах тропічного лісу,
Записана вітром на скелях-скрижалях.
Формози повітря доносило звуки,
Нечувані мною від часу колиски,
Забуті, затерті десь у міжчасів’ ї,
Куди я завжди так боявсь повертатись.
Формоза, напевне, у мареві вогкім
Пангеєю снила під небом прадавнім:
Тоді час та простір мінялись місцями
Так легко, що навіть сам Бог дивувався.
Формоза обійми мені розкривала,
І я гарячково прощався з минулим –
Чи мови, незнаної досі, словами,
Чи жестом безслівним чужої молитви.
1995-2007
